„В 1816. р., поки представники цієї інтеліґенції (<- „марксівсько-демократична”) ще не вийшли нагору, поки ще жили на Україні свідки гетьманщини або їх сини, знаходимо в „Украинськім Вєстнику” таку характеристику вдачі тодішнього українця, зроблену чужинцем: „Українці — глибоко віддані релігії й непохитні в її священних істинах… вони гаряче люблять свою отчизну й пам’ятають славу предків своїх… їх войовничий дух ще не згас… вони з радістю б’ються за ту землю, на якій прославилися предки їх, і на якій родилися вони… і звикли згадувати голосні діла Свірговських, Наливайків і Хмельницьких… українці чесні, в словах тверді і мужні… українці здібні ховати довірені таємниці… злодійство було вчинком, яким найгірше бридилися давні українці й тепер ним гидують… дехто обвинувачує українців у гордості й непокірливості, інші приписують їм злопам’ятство, брак привітности й запобігливости… замкнутість”. Як бачимо чесноти зовсім протилежні чеснотам сучасного демократичного українця. Так само креслить автор і українок: „Їх гордовита хода, свобода і тверда рішучість у всіх вчинках виказують мужність жінкам незвичайну”.
„І мужчини, й жінки, було це плем’я яке в чужих не жебрало підпори, яке, люблячи свій край, тих чужих не зносило і платило їм почуттям зовсім не демократичним, як про це свідчить цілий ряд мемуаристів, які говорять про „ненавість до Росії, ненавість до нас москалів”, про „внутренную протів Велікоросії нєнавість особливо примєчатєльную в старшинах”, в панстві українськім. „Всєґдашнеє отвращеніє к краю сему” — Московщині прозирає і у Сковороди, до краю, в якім він ні защо не хотів жити. Цю саму відразу, „списуючи Сковороду”, виніс від нашого філософа й Шевченко”.
„Інтеліґенція ця не вірила, що якраз вона покликана здійснити свою правду в своїй країні, навпаки в ній жила „віра в якусь містичну волю народа, у вроджену йому здібність до осягнення якоїсь „правди” в суспільних відносинах, як тільки йому не перешкоджатиме здеправована інтеліґенція”… В провідній верстві могли знайти місце люди, які були чисто „формальними авторитетами”, цебто були це припадкові люди, хоч і без особливих заслуг, які давали б їм право стояти над народом, але „вже з тої простої причини, вони займають якесь відповідне становище” — їх треба було шанувати та йти їм назустріч. Хочби це й були люди припадкові, які „ще не мали змоги придбати собі відповідного великого авторитету своїми особистими заслугами”, цебто були попросту нездари або недотепи. А в моменти переломові, коли особливо від провідництва вимагалося великих якостей, великої сили думки й волі, отже суворого відбору здібніших, інтеліґенція ця знала лише засаду паталогічного об’єднання: „забути все, що роз’єднувало, забути політичні й особисті порахунки” і об’єднати руки, серця та сили для праці й боротьби, хочби деякі з тих рук були нечисті, деякі з тих серць трусливі й підлі, а деякі з тих сил — на службі ворожих сил… Такий погляд і така система відчиняли настіж двері в інтеліґентську еліту недотепним і просто темним силам. Без амбіції панування і провідництва, хитливі, трусливі і зрадливі, не підлягаючі закону випробовання й селєкції, подібні провідники… падали жертвами обману спритної чужої сили…”
(Дм. Донцов, <Дух нашої давнини>, Дрогобич, Вiдродження. 1991, ©36–37,40–42)